Корзина
8 отзывов
+380966122121
+380966122121
+380
96
612-21-21
+380
93
005-56-14
Рішення ВСУ щодо визнання спільної власності

Рішення ВСУ щодо визнання спільної власності

23.09.15

Для визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт придбання цього майна за час шлюбу, а й джерело його набуття. До такого висновку дійшов ВСУ в постанові від 1 липня 2015 року №6-612цс15.
  Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
1 липня 2015 року                             м.Київ                                                                   №6-612цс15
Судова палата у цивільних справах Верховного Суду у складі:
головуючого — Григор’євої Л.І.,
суддів: Гуменюка В.І., Лященко Н.П., Сеніна Ю.Л., Охрімчук Л.І.,
              Сімоненко В.М., Романюка Я.М., Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 1 до Особи 2 про визнання права особистої власності, за зустрічним позовом Особи 2 до Особи 1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ, за позовом Особи 3 до Особи 1, Особи 2 про стягнення боргу за договором позики за заявою Особи 1 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 6.04.2015,

ВСТАНОВИЛА:

У травні 2014 року Особа 1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати за ним право власності на 1/2 частину жилого будинку за Адресою 1. Свої вимоги він обгрунтовував тим, що з 9.09.2011 до 8.04.2014 перебував у зареєстрованому шлюбі з Особою 2. Під час перебування у шлюбі він на підставі договору купівлі-продажу придбав у Особи 4 1/2 частину вказаного будинку за 120 тис. грн. Посилаючись на те, що спірний будинок придбаний за його власні кошти, які він 27.12.2011 за договором позики отримав від Особи 3 в сумі $40000, просив задовольнити позовні вимоги.

У червні 2014 року Особа 2 звернулась із зустрічним позовом, у якому просила суд визнати 1/2 частину спірного будинку спільною сумісною власністю подружжя та визнати за нею право приватної власності на 1/4 його частину. Особа 2 вказувала, що спірний будинок придбаний під час перебування в зареєстрованому шлюбі за рахунок коштів спільного сімейного бюджету. Договір позики між колишнім чоловіком та його сестрою є фіктивним, а 1/2 частину спірного будинку вони придбали за спільні кошти подружжя, у Особи 3 їх не позичали, письмової згоди на укладення договору позики вона не надавала.

У вересні 2014 року Особа 3 звернулась до суду з позовною заявою про стягнення з Особи 1 та Особи 2 в рівних частках $40000 та $300 за прострочення виконання договору позики на підставі ст.625 Цивільного кодексу.

Особа 3 зазначала що 27.12.2011 Особа 1 позичив у неї $40000 на строк до 15.06.2014 для придбання спірного будинку. Посилаючись на вимоги ст.65 Сімейного кодексу, Особа 3 вважає, що ці кошти використані в інтересах сім’ї, а тому боргові зобов’язання з повернення коштів покладаються на відповідачів у рівних частках. Посилаючись на те, що відповідачі не виконали своїх зобов’язань та у визначений строк грошей їй не повернули, вона просила суд на підставі ст.625 ЦК стягнути з них за період з 16 до 16.09.2014 3% річних, а саме $300.

Рішенням Суворовського районного суду м.Одеси від 23.12.2014 позов Особи 1 до Особи 2 про визнання права особистої власності задоволено частково. Визнано за Особою 1 право особистої приватної власності на 1/2 частину будинку за Адресою 1, розташованого на земельній ділянці площею 1307м2 і придбаного на підставі договору купівлі-продажу від 28.12.2011, посвідченого приватним нотаріусом Одеського нотаріального округу Місік О.В., реєстровий №1471. У решті позову відмовлено.

У задоволенні позову Особи 2 до Особи 1 про визнання 1/2 частинину спільною сумісною власністю подружжя та його поділ відмовлено.

Позов Особи 3 до Особи 1 та Особи 2 задоволено частково. Стягнуто з Особи 1 на користь Особи 3 634160 грн., що за курсом Національного банку станом на 22.12.2014 складало $40000 основного боргу, 4756 грн. 20 коп., що за курсом НБУ станом на 22.12.2014 складало $300— 3% річних за прострочення виконання зобов’язання, 3654 грн. судового збору. У решті позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 16.03.2015 рішення районного суду в частині задоволення позову Особи 1 та відмови в задоволенні зустрічного позову Особи 2 скасовано. У задоволенні позову Особи 1 до Особи 2 про визнання права особистої приватної власності відмовлено.

Зустрічний позов Особи 2 до Особи 1 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та його поділ задоволено. Визнано 1/2 частину жилого будинку за Адресою 1 спільною сумісною власністю Особи 1 та Особи 2. Визнано за Особою 2 право приватної власності на 1/4 частину жилого будинку за Адресою 1.

У решті рішення районного суду залишено без змін.

Ухвалою ВСС від 6.04.2015 у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Особи 1 відмовлено.

У травні 2015 року до ВС надійшла заява Особи 1 про перегляд ухвали ВСС від 6.04.2015 з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме ст.57 СК.

Як приклад неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права заявник надає постанову ВС від 19.06.2013, рішення ВСС від 6.05.2015 та ухвалу ВСС від 11.02.2015.

Перевіривши матеріали справи та наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВС вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст.353 Цивільного процесуального кодексу ВС переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим кодексом.

Згідно зі ст.3604 ЦПК Верховний Суд задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених ч.1 ст.355 цього кодексу.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що з 9.09.2011 до 8.04.2014 Особа 1 та Особа 2 перебували у зареєстрованому шлюбі.

27.12.2011 Особа 1 за договором позики отримав від Особи 3 $40000.

28.12.2011 Особа 1 за договором купівлі-продажу придбав у дядька Особи 2 — Особа 4 1/2 частину будинку за Адресою 1, що розташований на земельній ділянці площею 1 307м2.

Задовольняючи позов Особи 1 про визнання 1/2 частини спірного будинку його особистою приватною власністю та відмовляючи у позові Особі 2 про визнання цього майна спільною сумісною власністю подружжя, районний суд виходив з доведеності факту придбання 1/2 частини спірного будинку за особисті кошти Особи 1, отримані ним за договором позики від 27.12.2011, укладеним з Особою 3. Цей факт за висновком суду підтверджується банківськими документами про перерахування $40000 Особою 3 на картковий рахунок Особи 1 та про отримання ним цих коштів з карткового рахунку 27.12.2011 — за день до укладення договору купівлі-продажу 1/2 частини спірного будинку за ціною 120000 грн. При цьому суд першої інстанції з урахуванням фактичних обставин критично оцінив показання свідків Особи 4 і Особи 5 та розписки про надання Особою 2 позики для придбання спірної частини будинку.

Задовольняючи позов Особи 3 про стягнення з Особи 1 боргу в сумі $40000, районний суд, посилаючись на норми ст.65 СК та ст.1049 ЦК, вважав, що борг Особа 1 повинен повернути самостійно, оскільки Особа 2 згоди на отримання позики не давала і не визнала, що Особа 1 отримав позику в інтересах сім’ї.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову Особи 1 й відмови в задоволенні позову Особи 2 та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову Особи 1 й задоволення позову Особи 2, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, зазначив, що оскільки 1/2 частина спірного будинку придбана за час зареєстрованого шлюбу, то відповідно до стст.60, 70 СК є спільною сумісною власністю і підлягає поділу між подружжям у рівних частках.

Водночас у справах, які заявник надав на підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права та невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, суди дійшли інших правових висновків.

Так, в ухвалах ВСС від 1.02 та 6.05.2015 суд касаційної інстанції на підставі ст.57 СК дійшов висновку про те, що придбана під час шлюбу одним із подружжя за власні кошти квартира за рахунок продажу належної йому на праві приватної власності іншої квартири, є його особистою власністю.

При цьому зазначено, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею у набутті майна.

Аналогічні висновки містяться і в постанові ВС від 19.06.2013, де, крім того, зазначено, що договір, укладений одним із подружжя, створює обов’язки для другого з подружжя в разі, якщо його укладено в інтересах сім’ї, а одержане за цим договором майно фактично використане на задоволення потреб сім’ї. Договір, укладений одним із подружжя, за яким майно використане не на потреби сім’ї, а на інші потреби, не створює обов’язків для іншого з подружжя.

Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові ВС висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах ВС виходить з такого.

Норми СК у стст.57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими:

1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності;

2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

З метою збереження балансу інтересів подружжя, дотримуючись принципів добросовісності, розумності і справедливості СК містить винятки із загального правила.

Зокрема, відповідно до п.3 ч.1 ст.57 СК особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у ст.60 СК.

За змістом цієї норми належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.

Виходячи з наведеного для правильного застосування ст.60 СК та визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Установивши, що до придбання спірної частини будинку сторони перебували у шлюбі протягом трьох місяців, та оцінюючи, крім договору позики від 28.12.2011, інші об’єктивні докази, зокрема банківські дані про перерахування Особою 3 на картковий рахунок Особи 1 $40000 та отримання ним цих коштів 27.12.2011— за день до укладення договору купівлі-продажу 1/2 частини спірного будинку за ціною 120000 грн., а також показання свідків Особи 4 і Особи 5 та розписки про надання Особі 2 позики для придбання 1/2 частини будинку, суд першої інстанції, застосовуючи норми стст.57, 60 СК, дійшов обгрунтованого висновку про придбання спірної частини будинку за особисті кошти Особи 1.

Одночасно суд на підставі ст.65 СК визнав отриману  боргову суму його особистим боргом, урахувавши, що Особа 2 згоди на укладення договору позики не давала.

З огляду на встановлені фактичні обставини та наведені мотиви, суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права — стст.57, 60 СК та обгрунтовано визначив правовий статус спірного майна приватною особистою власністю Особи 1.

Саме про таке застосування норм стст.57, 60 СК зазначено в постановах ВС від 19.06 та 2.10.2013.

Скасовуючи законне та обгрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд припустився помилки в застосуванні норм стст.57, 60 СК у зв’язку із чим відповідно до пп.«б» п.2 ч.2 ст.3604 ЦПК рішення Апеляційного суду Одеської області від 16.03.2015 та ухвала ВСС від 6.04.2015 в частині відмови в задоволенні позову Особи 1 та задоволення позову Особи 2 підлягають скасуванню із залишенням у силі в цій частині рішення Суворовського районного суду м.Одеси від 23.12.2014.

Керуючись п.1 ст.355, п.1 ч.1 ст.3603, ч.1 ст.3604 ЦПК, Судова палата у цивільних справах ВС

ПОСТАНОВИЛА:

Заяву Особи 1 задовольнити.

Постанова ВС є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.